Жили собі колись в одному селі дід та баба. Були вони лагідні й милосердні на вдачу, такі, що й комахи не зачеплять, і працювали в поті чола від ранку до вечора.
    Якось пішов дід у ліс по дрова і так захопився роботою, що й не помітив, як почало сутеніти. Поки збирався у зворотну дорогу, споно¬чіло. Кинувся дід туди-сюди, насилу натрапив на стежку, та в який бік іти — не знає.
    «У таку скрутну хвилину надія лише на богів»,— подумав він і впав навколішки.
    І боги таки зглянулися на нього: десь далеко заблимав вогник. Дід зрадів і поспішив до нього. Незабаром він уже стояв перед гарним будиночком.
    Господиня — жінка похилого віку — вислухала його, запросила у світ¬лицю, нагодувала, а потім сказала:
    — Щовечора сюди приходять чудовиська оні й на другому поверсі ділять свою здобич. Але як тільки розвиднюється, вони зникають. Тож будьте обережні, а то з'їдять. Заховайтеся на другому поверсі під оцим солом'яним плащем і ждіть ранку. Як зажевріє небо на сході, стріпніть разів кілька полами плаща і заспівайте по-півнячому. Може, тоді все обійдеться щасливо.

    Дід злякався, але дітися було нікуди — і він послухався господині.
    Невдовзі знадвору долинув гамір, а за хвилину дім заповнила юрба червоних і синіх чудовиськ.
    — Господине, а чого сьогодні тут людським духом пахне? — запитали вони.
    — Це вам так здається. Хіба ж у таку глушину забреде людина? Чудовиська заспокоїлися і, посідавши колом, заходилися ділити здобич. Через якийсь час на сході пояснішало, і дід вирішив, що настала
    пора діяти: стріпнув полами солом'яного плаща і тричі кукурікнув, як півень. Чудовиська перелякалися, закричали: «Ой, уже розвиднилося!» — і, залишивши на підлозі розсипані гроші, майнули надвір.
    Дід згріб скарби докупи і, розпитавши в господині, як вибратися з лісу, надвечір того самого дня повернувся додому.
    На радощах баба аж заплакала, коли побачила таке багатство й дізна¬лася про дідову пригоду.
    Та жила поряд з ними жадібна сусідка. «Чого це дід та баба так заметушилися?» — подумала вона й зазирнула нишком у їхню світлицю. Там на підлозі лежали срібні та золоті монети.
    Жадібна сусідка не витримала й стала розпитувати, де вони роздобули такий скарб. Дід нічого не приховував — розповів усе як було.
    — Може, й мені туди піти? — промовила сусідка й почала збиратися в дорогу.
    — Не йдіть. Як вам треба грошей, то я поділюся своїми. Божа лас¬ка, яка мені випала, може не повторитися,— відраював дід сусідку.
    Але вона пустила повз вуха його слова й подалася до лісу. Дочека¬лася сутінків і пішла на вогник. Із старою господинею дому, перед яким опинилася, привіталась сухо і, піднявшись на другий поверх, схо¬валася в кутку під солом'яним плащем.
    Опівночі з'явилися чудовиська.
    — Господине, а чого це так пахне людським духом? Стара насилу заспокоїла їх, і вони почали ділити здобич.
    Жадібна сусідка не могла відвести очей від такої сили-силенної гро¬шей і, не дочекавшись світанку, тричі кукурікнула по-півнячому. Чудо¬виська посхоплювались на ноги, кинулися на сусідку і з'їли її без останку.