Жив собі колись чоловік.
    Одного разу прокидається він уночі, виглядає у вікно — надворі щось світиться.
    «Ой, що це таке?» — подумав чоловік і відчинив вікно. І як же він Здивувався, коли побачив, що горить сусідський будинок.
    «Треба якнайшвидше сповістити про це старосту,— вирішив він, але тут же зупинився.— Стривай! У таку хвилину потрібна розважливість».
    Чоловік розпалив вогонь, нагрів води, помивсь і поголився. Потім убрався в святковий одяг, взув дорогі сандалії, а в руку взяв віяло. Бо хіба можна з'являтися перед такою високоповажною людиною, як староста, в неохайному вигляді?
    Перед будинком старости чоловік зупинився, кашлянув і тихо сказав:
    — Пане старосто, пожежа. Але серед ночі всі міцно спали.
    — Пане старосто, пожежа...— боязко повторював чоловік.
    Через якої півгодини нарешті пробудилася старостиха. Прислухалася, чує — хтось каже, що горить.
    Старостиха розбуркала старосту.
    — Що, пожежа? — захвилювався той.
    Зірвався з постелі й побіг до місця пожежі. Але було вже запізно: будинок згорів.
    — От дурень! Та хіба так будять? Ти б постукав у двері та вікна й голосно закричав: «Пожежа! Пожежа!» — дорікав чоловікові розгніва¬ний староста.
    Наступної ночі чоловік прокинувся, схопив здоровенного кілка й по¬мчав до старости, а тоді почав гамселити по вікнах і дверях, вигукуючи: «Пожежа! Пожежа!»
    Староста не на жарт перелякався. Вискочив надвір блідий, у спід¬ній білизні.
    — Чую, чую! Перестань гупати! А де горить? — запитав він.
    — Пане старосто, це я хотів дізнатися, як треба вас будити, коли горітиме,— спокійнісінько відповів чоловік.
    Кажуть, при цих словах старості відібрало мову.