Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетверо. Вже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша.
    — Чуєш, старий, треба щось купити на свято,— сказала баба.
    — Та треба...— відповів дід і подався до міста.
    Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі,— єнотоподібний собака.
    — Гей, чоловіче, чого зажурився?
    — Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? — відповів засмучений дід.
    — Я тобі допоможу: перетворюся у чайник, а ти продаси його настоя¬телеві храму.
    — А хіба таке може бути? — недовірливо спитав дід.
    — Може. Продаси мене за три ріо.
    — Ну що ж, хай буде по-твоєму,— погодився дід і пішов з танукі до храму.
    Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився у золотий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоятелеві.
    — Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.
    — Що, що? Ану покажи!
    Настоятель заходився обмацувати чайник, а потім клацнув по ньому пальцем:
    — Непогана штука. Скільки просиш?
    — Три ріо.
    «Мабуть, такий чайник цього вартий»,— вирішив настоятель і запла¬тив дідові гроші.
    — Чуєш,— звернувся згодом настоятель до послушника,— я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вишаруй його гар¬ненько.
    — Слухаю.
    Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою.
    Аж ось почулося:
    — Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш. Приголомшений послушник кинув чайник і побіг до настоятеля.
    — Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!
    — Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні. звуки,— переконував настоя¬тель.
    — Але ж я добре чув, як він сказав: «Шкіру на мені обдереш».
    — Це тобі причулося. Як вишарував його, то накип'яти води для чаю.; Розгублено похитуючи головою, послушник налив у чайник води й підвісив над вогнем.
    — О-о-о-ой!..— почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою. Послушник зовсім сторопів:
    — Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!
    «І що цей послушник знову белькоче?» — подумав настоятель і, бур¬кочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.
    Раптом у чайника з'явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився у собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.