Жила собі колись удова з трьома вірними синами. Та от якось вона захворіла і швидко почала сохнути.
    — Мамо, може, ви чогось хочете? — питали стурбовані сини.
    — Медових груш, що ростуть у горах.
    Люди казали, що ті груші дуже смачні, але кожен, хто по них хо¬див, додому не вертався — потрапляв у лапи страшного перевертня.
    — Гаразд, я принесу,— відповів найстарший син — Таро.
    Узяв він кошик і пішов у гори. Іде та йде, коли бачить — на великій скелі сидить зморшкувата бабуся.
    — Гей, хлопче, куди йдеш?
    — У гори по медові груші. Покажіть мені, де вони ростуть. Бабуся йому на це:
    — Не йди туди, хлопче! Там живе страшний перевертень, він тебе з'їсть!
    — Ні, я піду!
    Бабуся довго його вмовляла, але Таро стояв на своєму. Кінець кінцем вона сказала:
    — Ну що ж, іди. Як дійдеш до роздоріжжя, побачиш три дороги, а коло них — три бамбуки. Вибирай ту, де бамбук шелестітиме: «Ше-лесь-шелесь... іди».
    Пішов Таро. Аж ось і роздоріжжя — три дороги і три бамбуки.
    «А чи варто довіряти старій?» — подумав Таро й подався дорогою, біля якої бамбук шелестів:
    «Шелесь-шелесь... не йди».
    Незабаром він побачив велике болото, а на його берегах — груші, що аж угиналися від плодів.
    — Чудово! — зрадів Таро і поліз на дерево. Та коли глянув униз — побачив свою тінь. І в ту ж мить вода у болоті сколихнулася, з-під неї вигулькнуло чудовисько, схоже на восьминога, і проковтнуло його.
    Довго вдома чекали, що Таро повернеться, але так і не дочекалися.
    — Гаразд, цього разу піду я,— мовив середущий син Дзіро.
    Як і старший брат, він не послухався бабусі; пішов тією дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь... не йди». Він теж потрапив у лапи перевертня.
    Коли й середущого брата не стало, найменший, Сабуро, сказав:
    - Тепер моя черга!
    - Пішов він у гори і побачив на скелі бабусю.
    — Куди йдеш, хлопче?
    — У гори по медові груші.
    — Не йди туди, хлопче. Там тебе з'їсть страшний перевертень! Вер¬тайся мерщій додому!
    Тоді Сабуро розповів бабусі, що його старші брати пропали, а вдома чекає хвора мати.
    — Ну коли так, то йди. Але не забувай моїх порад,— сказала бабуся і дала йому гострий меч.
    Хлопець подякував, повісив меча на пасок і рушив дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь... іди».
    Іде він та йде, коли дивиться — перед ним річка, а по ній пливе чер¬вона чашка.
    Сабуро виловив її, засунув за пазуху.
    Аж ось і велике болото, а на його берегах — груші із медовими пло¬дами.
    Сабуро зрадів і вже збирався лізти на дерево, та війнув вітер, і груші заспівали:
    На сході — страшно,
    На заході — жахно,
    На півночі — твоя тінь,
    На півдні — безпечно, дзілінь-дзілінь...

    «Значить, треба лізти на грушу, що на південному березі болота»,— подумав Сабуро.
    Як подумав, так і зробив: видряпався на дерево й нарвав груш.
    Та коли злазив, перебрався на гілку сусіднього дерева. І саме тоді на воду впала його тінь. Чудовисько як побачить її та як вискочить!
    Сабуро схопив меча, що подарувала бабуся, і сіконув перевертня. Той ураз сконав.
    Хлопець розпоров йому живіт і випустив своїх братів, напоїв їх з чашки болотною водою — і вони поволі ожили.
    Брати повернулися додому втрьох. Почастували матір смачними ме¬довими грушами, і вона одужала.