Давно колись поблизу міста Моріо-ка був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдяг¬тися, а як живуть інші люди, його мало цікавило.
    У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п'ять чи шість смачних-пресмачних плодів.
    Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника:
    — Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні!
    Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної.
    Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,— хлопець уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,— але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся.
    «Ой, що ж я наробив!» — злякано подумав послушник.
    Аж тут він почув, що повертається настоятель. Хлопець поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. «Оце так халепа!» — картав себе послушник, ладний крізь землю про¬валитися від страху й сорому.
    Та надворі не було нікого.
    «Куди це подівся святнії отець?» — здивувався послушник.
    — Гей, хлопче! — почув він раптом настоятелів голос.
    «Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?» — подумав хлопець і по¬дався в сад. Дивиться — настоятель стоїть під грушею.
    Хлопець підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув:
    — Це ти поїв мої груші?!
    Бідолаха вийняв із пазухи череп'я й жалібно мовив:
    — Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю — з'їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє.
    Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти.
    Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоя¬тель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить.
    Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять:
    — Отче, дозволь нам узяти нові імена.
    — Які?
    — Я хочу називатися Фуфу,— сказав один послушник.
    — Я — Бульбуль,— сказав другий.
    — А я — Смакота,— сказав третій.
    Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає:
    — Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Відсьогодні на¬зиватиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота.
    І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислу¬хаються, що робить настоятель.
    А він тим часом надумав пекти коржики на вогні — захотів їсти. Не¬забаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: «Фу-фу!..»
    Почувши це, послушник на ім'я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає:
    — Отче, вам чогось треба?
    Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав:
    — Чого ти встав?
    — А хіба ви мене не кликали?
    — Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,— збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду — варити у воді із соєвою підливою.
    Через хвилину вода на сковороді почала булькати.
    Як почув це булькання другий послушник, на ім'я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає:
    — Отче, вам чогось треба?
    Обидва послушники з'їли свої коржики й голосно похвалили:
    — Смакота!
    — Смакота! — вторував їм настоятель.
    В ту ж мить примчав третій послушник, на ім'я Смакота..
    — Отче, вам чогось треба? — запитав він, витріщившись на коржики. Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром.
    Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників.