Давно це було.
    Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і видра.
    — Видрочко, я так рада тебе бачити! Збиралася оце до тебе йти,— сказала лисиця.
    — Невже? В якійсь справі?
    — Ні, просто так. Вирішила подружити з тобою і подумала: ми мог¬ли б запрошувати одна одну в гості,— відповіла лисиця.
    — Справді! Але спершу приходь ти до мене. Бо я риби наловила. Лисиця погодилася. Завітала вона до видри, поласувала коропами
    та вуграми, а на прощання сказала:
    — Щиро дякую за частування. Завтра ввечері приходь ти до мене. Тільки обов'язково.
    Наступного вечора видра йшла до лисиці і все думала: «Чим же вона мене пригощатиме?»
    Переступила видра поріг, дивиться — ніяких страв на столі нема, а лисиця сидить, утупивши погляд у стелю.
    — Лисичко, що з тобою?
    — Видрочко, пробач! Мені наказали дивитися на стелю й не вору¬шитися. Приходь, будь ласка, завтра.
    Розчарована видра подалася додому.
    Наступного вечора вона знову прийшла до лисиці. Дивиться — на столі пусто, а лисиця сидить у глибокій задумі.
    — Лисичко, що з тобою?
    — Видрочко, пробач. Я сьогодні збиралася тебе почастувати, але, на жаль, не спіймала жодної рибини.
    Видра здогадалася, що лисиця її дурить.
    — То, може, я тебе навчу, як рибу ловити? — запропонувала видра.— Піди на річку такого зимового вечора, як сьогоднішній, і вмочи хвіст у воду. Побачиш — до нього начіпляється сила-силенна риби.
    — Справді, гарний спосіб ловити рибу! — зраділа лисиця.
    Побігла вона на річку, опустила хвіст у воду і терпеливо чекає. Че-кала-чекала, аж поки хвіст обважнів. «Ого, напевно, риби начіпляло¬ся!» — подумала лисиця.
    Настав ранок, звідусіль позбігалися на річку люди.
    — Дивіться, дивіться, он лисичка! — гукали вони.
    Лисиця почула голоси, злякалась і хотіла дременути. Але хвіст не пускав — примерз до криги. Лисиця смикалася-смикалася, аж поки хвіст у неї відірвався.
    — Ой!..— зарепетувала вона і, затуливши лапою обрубок хвоста, май¬нула в гори.