Давно-давно колись жили собі в мирі та злагоді дід і баба.
    Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і роз¬кидав, приспівуючи:
    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
    Аж тут де не взявся танукі* - та й ну перекривляти діда:
    Зогнийте, зернятка, зогнийте,
    Щоб з тисячі лишалося одне!
    «Який вредний танукі!» — розгнівався дід і кинувся до танукі, але той показав йому язика й дременув у гори.
    3 досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому той сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:
    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
    Тим часом танукі знову прибіг і, всівшися на пеньку, почав пере¬кривляти діда:
    Зогнийте, зернятка, зогнийте,
    Щоб з тисячі лишилося одне!
    Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і хотів був дременути, та не зміг — приклеївся до пенька.
    — От, голубе, ти й попався! — мовив дід і, спутавши танукі мотуз¬кою, поніс його на спині додому.
    — Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!
    — Який гладенький! Зараз же приготую вечерю,— зраділа баба.
    — А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підві¬сивши танукі в кухні на мотузці, пішов.
    Баба заходилася ліпити просяні коржики для діда.
    Якийсь час танукі висів мовчки, а тоді обізвався людським голосом:
    — Господинонько, як вам, певно, важко місити ці коржики! Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв'яжіть мотузку.
    — А ти не обдуриш?
    — Та хіба я на таке здатен?
    — Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і, спустивши танукі на землю, розв'язала мотузку.
    Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для кор¬жиків, примовляючи:
    — Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!
    Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лусне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.
    — Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.
    — Який жах! — заголосив дід над бабою, коли повернувся додому. Почув заєць, як дід плаче, та й питає:
    — Діду, що сталося?
    — Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.
    — Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник. Якось заєць ламав у горах бамбук. Підійшов до нього танукі та й
    питає:
    — Зайче, навіщо тобі бамбук?
    — Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.
    — Я тобі допоможу! Хочеш?
    — Коли твоя ласка.
    Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.
    Танукі, який йшов попереду, почув, ніби хтось черконув кременем.
    — Зайче, що це тріщить?
    — Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро зима.
    — Невже?
    Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук на його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:
    — Рятуйте! Рятуйте! І побіг світ за очі.
    Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:
    — Ну й підвів ти мене того разу!
    — Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплу¬тали,— відповів заєць байдужим голосом.
    — Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?
    — Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.
    Танукі теж закортіло мати човен.
    — Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!
    — Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.
    — Нехай буде по-твоєму.
    Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.
    Коли обидва човни — глиняний і дерев'яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:
    — Ну, то їдьмо рибалити!
    — їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.
    Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м'якнути й поволі тонути.
    — Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.
    Тим часом глиняний човен розвалився і разом з танукі пішов на дно. Заєць приплив до берега, вистрибнув з човна й помчав до діда.
    — Діду, я помстився! —
    Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.
    
    * Танукі — єнотоподібний собака.