Давно колись жили собі дід та баба. Одного разу пішов дід у ліс — рубати дрова на зиму. Була спека, і йому захотілося пити. Роззирнувся він навколо і під скелею побачив джерело з чистою, мов сльоза, водою.
    — Чудово! Зараз нап'юся! — зрадів він.
    Зачерпнув пригорщею води, випив — втома миттю пропала і в тілі заграла молодеча сила. Дід випростав згорблену спину й перетворився на жвавого юнака.
    — Доброго тобі вечора, стара! Я повернувся,— привітався він, при¬йшовши додому.
    — Доброго вечора! Як почуваєшся? — спитала баба, виглядаючи з две¬рей.— Ой, діду, що сталося? Ти так помолодшав...
    Баба не могла отямитися від подиву.
    — Здибав у горах джерело, напився з нього і вмить став молодим,— всміхнувся дід і розповів усе як було.
    Бабу взяли завидки, і вона сказала:
    — То може, й мені напитися тієї води? Розкажи, будь ласка, як до¬братися до того джерела!
    Рано-вранці баба подалася в гори.
    Почало сутеніти, а баби нема та й нема. «Що з нею трапилося? Не¬вже заблукала?» — стурбувався дід і вирушив на розшуки.
    — Стара!.. Стара!.. Де ти? — гукав він, але ніхто не озивався.
    Дід попростував до джерела з чистою, як сльоза, водою. Чує — начебто дитина плаче.
    — Отакої! Звідки тут у горах узялася мала дитина?
    Дід підійшов ближче, дивиться — аж то баба. Жадібна, вона перепи¬лася джерельної води і перетворилася в мале дитинча.. Дід узяв бабу на руки і, зацитькуючи, поніс додому.