Давно колись при одному гірсько¬му храмі жили священик із послушником.
    Як настала осінь, за кожним подмухом вітру з каштанів у лісі біля храму падали плоди й гупали об землю. Послушник дуже любив каш¬тани, тож попросив священика:
    — Отче, пустіть мене, будь ласка, в ліс по каштани.
    — Не можна. Там живе страшна відьма,— відповів священик. Проте послушник наполягав на своєму, і священик дав йому три аму¬лети й сказав:
    — Коли вже тобі так забаглося тих каштанів, то візьми ось це. Як опинишся у скруті, то кидатимеш по одному.
    Послушник подався в ліс збирати каштани. Ох і було там цікаво: дмухне вітер, і каштани градом сиплються на землю. Послушник збирав їх з таким запалом, що й не помітив, як забрів у гущавину.
    Опам'ятався тоді, коли стемніло. Та от біда — не міг знайти дороги додому.
    «Що ж мені робити?» — подумав послушник. Аж тут побачив — попереду блимає вогник. Послушник полегшено зітхнув і пішов на нього. Незабаром опинився перед гарним будинком.
    — Будь ласка, пустіть мене переночувати. Я заблукав,— постукавши, мовив послушник.
    На порозі з'явилася бабуся з дбайливо заплетеним волоссям і пофар¬бованими начорно зубами.
    — Ну що ж, заходь,— сказала бабуся і провела послушника до вог¬нища.
    Потім щедро почастувала його печеними і вареними каштанами, а коли він почав куняти, вклала спати.
    Серед ночі послушника розбудили якесь рипіння й булькіт.
    «Що це за звуки?» — подумав він. Підійшов до дверей сусідньої кім¬нати, дивиться — над вогнищем у казані кипить вода, а поряд відьма гострить сікача. її сиві коси розпатлались, а з рота, розтягнутого по самісінькі вуха, раз по раз витикався червоний язик.
    «Оце знайшов собі нічліг! Як не втечу, вона мене з'їсть»,— жахнув¬шися, подумав послушник і хотів був прокрастися на задвір'я, але відь¬ма його помітила.
    — Ти куди, хлопче?
    — Та треба мені вийти,— пробелькотів послушник.
    — Я тебе прив'яжу — щоб не втік.
    Відьма відпустила послушника лише тоді, коли обв'язала його мотуз¬кою; другий кінець мотузки тримала в руках.
    Надворі хлопець розв'язав мотузку, прив'язав до неї амулет і звелів йому:
    — Відповідай замість мене!
    — Хлопче, ти скоро повернешся? — вряди-годи питала відьма.
    — Почекайте ще трохи! — відповідав амулет.
    Нарешті відьмі увірвався терпець, і вона визирнула з дверей.
    — От капосний хлопчисько!
    Відьма поламала амулет і, розлючена, кинулась наздоганяти послуш¬ника.
    Той біг щодуху, а коли озирнувся, то побачив — відьма наступає йому на п'яти.
    Послушник вийняв другий амулет, звелів йому: «Стань широкою річ¬кою!» — і кинув позад себе.
    Тієї ж миті між ним і відьмою утворилася річка.
    — От капосний хлопчисько! Відьма стрибнула у воду і попливла.
    Послушник мчав як навіжений, та невдовзі відьма знову його на¬здогнала.
    Послушник вийняв останній амулет, наказав йому стати піщаною горою і кинув позад себе.
    Тієї ж миті між ним і відьмою виросла піщана гора. Відьма почала видряпуватися на неї, але пісок осипався і вона раз у раз сповзала вниз.
    А тим часом послушник прибіг до свого храму.
    — Отче, сховайте мене! За мною женеться відьма!
    Тільки-но священик заховав послушника у шафу, як улетіла відьма.
    — Послушник тут?
    — Ні, пішов у ліс по каштани і ще не повернувся,— відповів свя¬щеник.
    — Не бреши! Як не віддаси його, я тебе з'їм!
    — Нехай буде по-твоєму, але тільки тоді його з їси, коли зумієш краще за мене прибрати будь-якої подоби.
    — Згода. Я можу стати будь-чим.
    — То спробуй стати квасолинкою.
    — Дивись! — і відьма перетворилася на квасолинку. Священик схо¬пив її, кинув у рот і проковтнув.