Жила колись в одному селі свек¬руха з невісткою, та не було між ними злагоди: свекруха без угаву лаяла невістку, а та завжди їй перечила. Одне слово, ворогували, як собака з мавпою.
    Їхня неприязнь дедалі зростала, і от нарешті невістка зважилася на найстрашніше — вирішила звести стару зі світу. Пішла вона до знайо¬мого лікаря й попросила в нього отрути.
    Та лікар був не дурень: послухав молодицю і, не відраджуючи від злого наміру, взяв із полиці якийсь білий порошок, загорнув його в па¬пір і сказав:
    — Як повернешся додому, насип оце в тісто, напечи коржиків й по¬частуй ними свекруху.
    Невістка подякувала й рада-радісінька помчала додому. Напекла кор¬жиків, пригостила ними свекруху і, щоб ніхто не здогадався про її під¬ступи, взялася до роботи з незвичайним запалом.
    Минула година, дві, минув цілий день. Невістка чекала, що свекруха от-от віддасть богові душу, та дарма: стара й не думала вмирати.
    Розгублена невістка знову побігла до лікаря.
    — Ніщо її не бере,— сказала вона й випросила ще одну порцію отрути.
    І цього разу лікар не відраджував її від злого наміру, а дав білого порошку.
    Невістка повернулася додому, напекла коржиків і почастувала ними свекруху. Зраділа стара й щиро подякувала невістці. Відтоді вона пере¬стала її ганити, навіть більше — полюбила.
    Спантеличена невістка знову прийшла до лікаря й сказала:
    — Що за диво? Знову ніщо її не бере.
    Лікар зареготав:
    — Ніякого дива немає! Свекруха не вмерла тому, що замість отрути я давав цукровий порошок.
    Такої відповіді невістка не сподівалася.
    А лікар тим часом вів далі:
    — Свекруха стала привітніша?
    — Атож
    — Інакше й не могло бути,— мовив лікар.— За добро вона заплатила. А в ваших чварах винна ти сама. Раджу тобі й далі пово¬дитись із свекрухою так, як протягом останніх днів.
    Невістка подякувала лікареві за науку й повернулася додому. Відтоді вона почала дбати про свекруху. Колишньої ворожнечі між ними наче й не було.