Давно колись в одному великому озері була сила-силенна коропів та карасів, а тому на його березі завжди сиділи рибалки.
    Та от дивна річ: коли ввечері вони збиралися додому, звідкілясь лунав голос:
    — Залиш! Залиш!
    Голос наганяв на рибалок такого страху, що вони залишали снасті та улов і тікали додому. Ось чому люди назвали це озеро Залиш.
    Якось чоловік на ймення Міцудзаемон, вирушаючи на рибалку, сказав:
    — Хоч би скільки мені кричали: «Залиш!» — я не послухаюсь! Цілісінький день не клювало; лиш надвечір Міцудзаемону пощастило витягти кілька рибин.
    «Ну, тепер час і додому»,— подумав він і підняв кошичок з рибою. Аж тут, наче з-під землі, пролунало:
    — Залиш! Залиш!
    — А чого це я маю залишати рибу, якої сам наловив? — вигукнув Міцудзаемон.
    По дорозі додому він зустрів вродливу молодицю.
    — Пробачте, ви не продали б мені трохи риби? — спитала вона.
    — Не можу. Хочу вернутися додому з гостинцем,— непривітно від¬повів Міцудзаемон.
    Обличчя в молодиці посуворішало.
    — Тож не продасте? — знову спитала вона.
    — Не продам! — відповів Міцудзаемон і подався додому.
    — Гей, жінко, подивись-но на мій улов! — похвалився він і помахав кошичком.
    — А знаєш, я оце зустрів якусь сердиту молодицю.
    — Яку? — спитала жінка.
    — Кажу ж тобі — сердиту. Вимагала, щоб я продав їй риби.
    — Може, таку? — Жінка повернулася до нього обличчям і вигукну¬ла: — Залиш!
    То була молодиця, з якою він недавно здибався.
    — Ой, це ти?
    Міцудзаемон упав непритомний.
    Через якийсь час він прийшов до тями і побачив, що він не вдома, а в лісі, глухому й темнющому. Снастей і риби мовби й не було.