Давно колись жили собі дід і баба. От одного дня дід і каже:
    — Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!..
    — Авжеж, старий, це була б невимовна радість! — відповідає баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори,
    а баба — прати білизну в річці.
    Пере вона білизну, пере, коли дивиться — злегка погойдуючись, пливе річкою великий-великий персик.
    «Мабуть, дуже смачний!» — подумала баба і, виловивши персик з во¬ди, понесла додому.
    Прийшов дід увечері з хмизом.
    — Гарний персик, чудовий!
    — То, може, покуштуємо? — запитала баба і взялася різати персик ножем.
    Та раптом сталося чудо — щойно торкнулася вона персика, як щось закричало: «Ой, болить!» — із персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.

    — Ото несподіванка! — вигукнув дід.
    — Це, певно, боги нам його послали! — зраділа баба.
    Дід і баба назвали хлопчика Момотаро, тобто Хлопчик-Персик.
    Момотаро ріс як на дріжджах: з'їсть одну чашку рису — стає вищим, з'їсть другу — стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у пре¬гарного юнака.
    
    Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:
    — Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь лас¬ка, найбільших у Японії просяних коржів.
    — Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!
    Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину — зав'язувати голову, щоб піт не стікав на чоло, шаровари і меч.
    На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:
    — Момотаро, куди це ти вирядився?
    — Підкоряти Острів Чудовиськ.
    — Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.
    — Гаразд, будь моїм слугою, — сказав Момотаро, вийняв з торби про¬сяного коржа і дав собаці.
    Тепер вони йшли вдвох.
    У передгір'ї зустрівся їм фазан.
    — Момотаро, дай і мені просяного коржа,— попросив він.
    — Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!
    Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.
    — Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!
    — Гаразд, ось тобі корж!
    Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.
    Перед великою чорною брамою стояв вартовий — червоношкіре чудо¬висько.
    Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа пере¬стрибнула через браму і відсунула засув.
    — Я — найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! — піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.
    — Рятуйте! — заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.
    — Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! — закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.
    Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа — дряпати обличчя кігтями, а собака — кусати за ноги.
    — Ой, болить!.. Рятуйте!..— волали переможені чудовиська, їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і заблагав:
    — Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чи¬нити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.
    — Гаразд, нехай буде по-твоєму,— погодився Момотаро. Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро при¬тяглії його в село.
    — А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! — раділи дід і баба, плескаючи в долоні.