Давно колись у невеликому селі біля моря жив собі неслухняний хлопець на ім'я Котаро, який пускав повз вуха все, що йому радили мати й односельці.
    По смерті матері Котаро так знахабнів, що всі люди його зненавиділи й обминали десятою дорогою. Залишатися в рідному селі було нестерпно, і хлопець надумав стати Момотаро, про якого змалечку наслухався, і за¬жити в розкошах.
    Отож спродав він хату з усім майном, купив собі човна і, набравши харчів, вирушив на ньому в море.
    На відміну від Момотаро, він не прихопив із собою ні собаки, ні фа¬зана, а плив сам-один. Всюди, куди сягало око, були тільки небо й море, і Котаро незабаром охопив страх.
    Десь через місяць над хвилями показався острівець. Невимовно зра¬дівши, Котаро підплив до нього й зійшов на берег.
    «Чи є тут чудовиська? І де лежать скарби?» — думав він, заглядаючи у всі закутки, але нічогісінько не знаходив. Острівець здавався без¬людним.
    Та раптом у траві Котаро помітив щось схоже на іграшковий замок. Нахилив голову, придивився — навколо нього метушилося безліч мале¬сеньких, як мурашки, створінь.
    Котаро нарешті здогадався, що потрапив на острів Карликів, які саме билися між собою. Вояки з кісками, в маленьких, як рисинки, шоломах, верхи на конях завбільшки з квасолину розмахували мечами і пищали, мов комарі.
    Котаро зареготав, схопив пальцями одного вершника — видно, пол¬ководця — разом із конем і поставив на долоню. Роздивився його і, ви¬рішивши взяти собі на згадку, засунув у коробочку, а решту війська заходився душити. Карлики кидалися йому на ноги і завдавали до¬шкульних, як уколи голкою, ударів мечами.
    Врешті-решт Котаро побачив, що на цьому острівці немає якихось дорогоцінних скарбів, і вирішив перебратися на інший. Сів на човен і через кілька днів підплив до другого острівця.
    Але й тут Котаро не побачив ні людей, ні їхніх осель.
    Він уже втратив надію і присів відпочити на пагорбі. Аж раптом до нього підскочила й зупинилась якась тварина, схожа на гнідого коня. Хлопець відразу зміркував, що кінь перенесе його на той кінець острова, і стрибнув йому на спину. В ту ж мить кінь полетів мов куля, а Котаро в обличчя боляче хльоснув вітер.
    На березі якоїсь річки кінь хвилину постояв, а тоді побрався вгору схилом, що заріс деревами з товстими стовбурами. Котаро тремтів — так боявся впасти.
    Аж тут хтось зняв його з коня.
    «Що зі мною буде?» — подумав Котаро.
    В ту ж мить пролунав гучний голос:
    — Ха-ха-ха! На блосі сидить якась дивовижна істота!
    Тоді Котаро здогадався, що потрапив у Країну Велетнів, що їхав верхи на блосі, а вона повзла по нозі одного з них.
    «Тільки б не розчавили мене пальцями!» — подумав переляканий хлопець.
    Велетень поставив Котаро на долоню, забіг у високу, мов гора Фудзі, хату й гукнув:
    — Мамо, я спіймав комашку, схожу на людину!
    «Якщо в них дитина така здоровенна, то яка ж її мати?» — здиву¬вався Котаро і глянув угору. Хтось крутив велике, наче млинове, колесо і пряв нитку, але всього його не було видно.
    — Поклади її в мішечок, щоб не втекла! — порадила мати.
    «Оце попав у халепу!» — стурбовано подумав Котаро і почав шукати в мішечку дірочку, щоб урятуватися.
    На щастя, у шві була тріщина, і Котаро, радий-радісінький, вискочив з мішечка.
    Тікав він щодуху протягом кількох годин, поки нарешті зупинився перепочити під безлюдним, як йому здалося, пагорбом.
    — Я думав, він дременув, а виявляється, сидить біля хати! — про¬мовив той самий велетень і засунув Котаро в коробку завбільшки з комору.
    «Яка жахлива кара спіткала мене за те, що не слухався матері! На¬віть жити не хочеться»,— подумав хлопець і гірко заплакав, а тоді від¬крив коробочку з карликом — мовляв, погомоню з ним і трохи смуток розвію.
    Та дивна річ — карлик був мертвий.
    «Видно, навіть карлики не можуть знести ганьби і відбирають собі життя. А я, дурний, терплю такий сором!» — дорікнув собі Котаро і знову розпачливо захлипав.
    Через якийсь час його вийняли з коробочки й поставили на величезну долоню. Він прислухався, чує — його продають хазяїнові балагана.
    Після того Котаро возили вулицями галасливого міста й за невеликі гроші показували людям. —
    Дивіться, дивіться на хлопчика, який не слухався мами і через те став отакий маленький! — від ранку до вечора кричав хазяїн балагана.