Жив собі колись дід. Одного дня пішов він у ліс по дрова, дивиться — зграя мавп перено¬сить через річку кам'яну статую божества Дзідзо. «Цікаво!» — подумав дід і став на березі, як статуя. Зібралися навколо нього мавпи.
    — А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести у храм,— вирішили вони, підняли старого на плечі й почала¬пали річкою вбрід.
    Дід мало не пирснув зі сміху,— йому здалося, наче його лоскочуть,— але стримався. Хіба ж Дзідзо вміє сміятися?
    На протилежному березі стояв храм. Мавпи внесли діда туди, поклали перед ним цілу купу пожертв і пішли.
    Дід розплющив очі, дивиться — перед ним коржики, фрукти і кош¬товності. Він зрадів і забрав їх додому.
    Згодом, коли показував родичам свою здобич, до хати нагодився жа¬дібний сусід.
    — Оце дивина! Як же ти розбагатів? — спитав він. А коли дід розповів про свою пригоду, сусід сказав: — Спробую і я прикинутися Дзідзо.
    РІаступного дня подався сусід у ліс і на березі річки прикинувся статуєю Дзідзо.
    Незабаром з'явилися мавпи.
    — А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба відне¬сти у храм,— сказали вони, підняли жадібного сусіда на плечі й почала¬пали річкою вбрід.
    Сусіда розібрав сміх,— здавалось, наче його лоскочуть, і він захихо¬тів: «Хі-хі-хі!..»
    Мавпи злякались і глянули на сусіда.
    — Та це не Дзідзо! Це людина! — вигукнули вони й кинули жаднюгу в воду.
    Кажуть, сусід насилу вибрався на берег, мало життя не загубив.