Давно це було.
    Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і танукі.
    — Слухай, танукі. Кажуть, у тебе великий хист перевтілюватися. Може, позмагаємося?
    — Давай. Тільки дивись, щоб потім не пожаліла,— погодився танукі й поплескав себе лапами по товстому животі.
    — Починаю я! — вигукнула лисиця і побігла.
    Біжить вона, біжить, дивиться — стоїть край дороги невеликий ка¬м'яний стовп. Лисиця на мить завмерла коло нього і перекинулась у статую Дзідзо.
    Незабаром підійшов сюди танукі.
    — Ой, живіт присох до спини. Треба попоїсти,— проказав він і сів перед кам'яним стовпом.
    Потім витягнув з коробки рисового колобка й поклав перед статуєю Дзідзо.
    — Тепер моя черга перевтілюватися. Я це зроблю краще за лисицю. Раз, два, три...— промовив він і підвів очі — колобка перед статуєю як і не було.
    — Що за дивина? Може, це лисиччині витівки?
    Танукі поклав перед статуєю Дзідзо ще одного колобка. Потім вдав, ніби опускає голову, а сам тим часом зиркнув угору — статуя Дзідзо тримала в руці над'їдений колобок. Коли танукі простяг лапу до колоб¬ка, статуя Дзідзо раптом перетворилася у лисицю.
    — То це ти, лисичко?
    — Хіба не впізнаєш? Гарно придумала, правда? А тепер ти перевті¬люйся,— сказала вона.
    Танукі ніяк не міг забути колобка, якого з'їла лисиця. Він схрестив лапи на грудях і, поміркувавши трохи, мовив:
    — Завтра вдень проїжджатиме вельможа із своїм почтом. Тож не лови гав!
    Наступного дня стоїть лисиця край дороги, жде не діждеться вель¬можі з почтом.
    Нарешті показалася процесія з оповісниками попереду, які гукали до тих, хто зустрічався їм: «На коліна! На коліна!» За прегарним па¬ланкіном посувався цілий гурт слуг. Все було наче справжнє.
    В захваті лисиця кинулася до почту вельможі й закричала:
    — Танукі, здаюся, здаюся! Я програла!
    Однак лисиця помилилася — процесія була справжньою, а не пере¬втіленням танукі.
    Слуги впіймали лисицю й добряче побили.